Свобода слова не панацея

Нікому не дивно, що після приходу до влади банди Януковича (назвемо її умовно так, адже сам Янукович у тій банді, як на мене, пішак), відбувся стрімкий наступ на любу нам усім свободу слова.

Знаємо, що багато журналістів намагалися зауважити бандюганам, що ті грають не чесно. Чим це скінчилося також знаємо. Журналістам сказали, що на самій справі все чудово, а те що вам, мовляв, “приверзлося”, так то через вашу “проплаченість”. Іншими словами — “сам дурак”. Цікаво, чи можна було сподіватися від злочинців іншого?

Не відкидатимемо, звичайно, що зауваження про утискання свободи слова це доволі ефективний засіб привернути увагу “світової громадськості” до злочинного режиму. А це мало би змусити його звільнити легені омріяній свободі. Щоб кожне слово вільно пурхало медіапростором України.

Але питання у мене до читачів. Може я помиляюся. Але чи не та сама “свобода слова” привела цих бандитів на ті місця, де вони зараз є?

Прикрість у тому, що вся ця картина з втратою свободи слова виглядає так “Ой, лишенько, що ж ми накоїли?”. Але я, на жаль, не впевнений, що повернувши назад ту свободу ми не повернемося з часом знову сюди ж, до цих же бандитів.

От я, звичайний обиватель, маю змогу подивитися телебачення, послухати радіо, почитати пресу. Що я з усього того зараз бачу? Правильно! “Благодєнствіє”. Надої зросли (було і раніше і в значно більших обсягах), дітки танцюють (було і раніше), влада приймає сказитися які вигідні угоди, роздаючи при тому “ну практично непотріб” у вигляді авіаконструкторної, тепловозобудівної, суднобудівної, оборонної, енергетичної галузей вже не називаючи і “дрібніших” речей... Отак візьми, плюнь та розітри — отака цінність. Натомість маємо аж ціле “потепління у стосунках”!!! Ну, а тепло стосунків, вочевидь потребує постійного вкидування дрів: нових і нових теж “нічого не вартих” галузей, розробок, активів і так далі. Тому “взаємовигідний” обмін потужностей на “можливо скажу спасібо” відбувається із зростаючою швидкістю. Ну, а швидкість — це ж “добре”! І чим вища — тим краще. Тож цим і “тішать” мене, обивателя, нині придавлені ЗМІ.

Спитаю, а чого мені не радіти? Засоби масової інформації мені розказують, що рай на землі вже настав! Це ж чудово! Не те, що у ті попередні (не приведи Боже, згадати) п’ять років.

От зараз із цього приводу мені згадалася одна притча

“Як попередній Президент Ющенко долав газові страхи”

Як всі ми знаємо, Москва весь час Незалежності України шантажувала нас краном. Взимку — газовим. Навесні і восени — нафтовим. Добре пам’ятаємо, еге ж?

З усіма прокатувало. Газовий кран давав змогу тримати Україну в страху завжди. Аж раптом Ющенко (до нього ніхто не додумувався), помітив, що без українських газосховищ (найбільших у світі, до речі) Москві довелося б свій газ просто палити. Що це більше вони в нас зацікавлені, ніж ми в них.

І ось у черговий раз, коли Москва підняла (за своїм старим звичаєм) пір’я, буцім, не зробите те-то й те-то — відключимо вам газ, тодішній Президент України взяв і промовчав. Мовляв, давайте.

Іншими словами, в України — всі козирі в руках. І питання провалу Московських “понтів” це було лише питання часу. Чи ж не причина до збільшення гордості за свою державу, за її силу, посилення впевненості у собі кожного громадянина України?

Москва ж до останнього продовжувала залякувати. Її інтерес зрозумілий. Якщо Україна таки погодиться, то отримає результат прямо протилежний гордості. До того ж не доведеться тоді виблискувати голою... правдою на весь світ.

У цьому добре допомогли ЗМІ України. Нагнітаючи тривожні відчуття в громадян.

І ось година “Ч”. Кран таки перекрили.

І що?

Правильно. Нічого... Московська пика була червона, аж пар ішов. У світі заговорили, що щось там Москва чудить. Але московське керівництво усіляко намагалося втюхати ту ідею, що Україна — слабка ланка у постачанні газу до Європи. І знову ж ЗМІ України в цьому допомагали.

Неймовірним шоком стало те, що силами свободослівних ЗМІ (і тих, до речі, які зараз за тою свободою так сумують) в очах самих громадян образ України вдалося принизити. Більше того, вдалося переконати, що отой газ, що у всіх нормально собі горів на пічках, що його, мовляв, — немає. Що він перекритий.

За всім кукуріканням свободослівних ЗМІ про те, як же ж погано, яка влада паскудна, як допустилася до такого (хоч, якби я не знав зі ЗМІ, що кран таки перекривали, я б узагалі не помітив, що Україна “без газу”), люди й не помітили, що Москва вхопила облизня і її залишалося лише додавити. Але “давуни” виявилися в полоні паралельної реальності, в яку ЗМІ їх телепортували.

Кінець.

Це лише одне, що мені оце згадалося. А загалом, хто з нас не пригадає чорнуху на тодішню владу? Що вони роз’єднані, що вони такі, що вони сякі, що в країні наче безлад... Ну і таке решта. Нагнітання чорнухи, тривожності, недовіри до влади, зневіри у власні сили, розчарування і занепад духу...

А зараз — на противагу. “Рай на землі”. А якщо не рай, то “ми ідемо до вас”.

Для обивателя: тоді було погано, безлад, а зараз — надої зросли, і чим далі — тим краще і краще. То чого обивателю переживати за “свободу слова”, яка тоді обгаджувала “поганих”, пропихувала “гарних”. А тепер ті “гарні” прийшли і вони — диви, які гарні! Для обивателя нічого не помінялося. Все логічно “хороші” прийшли, здолали “поганих” і стало “добре”.

Отже, у мене виникло питання... Чи самі журналісти розуміють, що таке та свобода слова?

Може це розумілося як свобода проплаченого слова? А платилося тоді за слова, які гадять на Україну, значно більше, ніж за будь-які інші. А зараз платити стільки вже потреби нема. Навіщо?! Вже все, “рібята”. Не цінували своє! Тепер уже інша “валюта” пішла за такі послуги. Тепер оплатою — “незвільнення з роботи”. Гарна валюта?!

А питання все в тому, друзі, що свобода слова потребує ще і громадянської позиції і честі! Бо коли “Я і рідну маму застрелю, аби лиш патрони подавали” — то це, вибачайте, не свободу слова ви втратили. Просто раніше вам ті патрони подавали, а тепер вам їх силою впихують.