Заповіт Шевченка

Напередодні святкування 193-ї річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка незайвим було б замислитись, ким є він для нас – представників молоді ХХІ століття. Розпитавши своїх однолітків про це, я одержав відповідь, що мене дещо засмутила. Для когось Шевченко – „символ України” (пригадаймо „без верби і калини нема...”), але за цими словами – порожнеча. Для інших – бренд „мейд ін Юкрейн”. А то й – „щось підзабуте зі шкільної програми”. І, звичайно ж – пам'ятник у центрі міста як орієнтир для призначення побачення... У кожного свій Шевченко.

Не знаю, чи комусь з нас вдасться ясно побачити постать, спотворену традиційним шкільним квохкотінням. Чи хтось розуміє Шевченка не як тиражований шаблон Кобзаря-ідола? На жаль, небагато з нас можуть похвалитись розумінням його літературної спадщини. А його варто взяти до серця не за списком творів, обов'язкових для прочитання... Я впевнений: „Кобзар” – це книга про сьогодення для моїх однолітків. Варто навчитись переступити стандартно-затерті й порожньо-пафосні стереотипи про „ворога панів”, „захисника знедолених” тощо. І самому побачити Шевченка. Але не таким “плаксієм” і “соціальним співцем”, як було до сьогодні. Щоб став поет не „третьою книжкою зліва на поличці”, а співрозмовником, порадником і вчителем для кожного з нас.

Можливо, тобі в цьому допоможе уривок зі статті Дмитра Донцова “Заповіт Шевченка”.

Заповіт Шевченка (Дмитро Донцов)

...Білий царат вирвав йому [Шевченкові] язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного з «своїх», сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами над нами! невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.

...Він твердо тямив, що «коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат «деспотів». Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця бачив він подостатком на Україні. Була це численна порода рідних по крови земляків, які «помагали москалеві господарювати» та з матері останню свитину здирати. Він бачив брата у кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не коли «рідні» Каїни продавали як «лакеї в золотій оздобі» чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською «кокардою на лобі», витертім з усякого почуття сорому й чести. Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів їх, перевертнів, «дядьків отечества чужого», які совість продавали «за шмат гнилої ковбаси».[...] Ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів продати у різницю москалеві. Ненавидів шашлів, які гризли й тлили тіло народу зі середини; ненавидів не лиш Московію, оту «орду, скитів і варварів», а й ту погань людську з рідних «землячків», які помагали розпинати його Україну...

...Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!

Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить довгими рядами перед нами, Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію [...]; їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану многими печатями, їх, чиї блискучі постаті мов бенгальським вогнем освічували тьму і неволю сучасности. До них звертається і своїм Заповітом, бо ніхто, лиш вони могли пірвати кайдани ганьби, напоїти вражою кров'ю землю нашу. Вони тільки могли створити з племені рабів вільну націю, де була б своя правда, своя сила і своя воля, не воля й сила займанця, ні його брехня. До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і завіщав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє послання не лиш для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, до нас...

підготував друг Цвіркун