За ким правда?

Мій дід воював. Служив у Червоній армії. Був розвідником. У боротьбі за свою землю й за її волю був поранений. Має ордени.

Здавалося б, політики – червоні, рожеві, руді і голубі... Вклоніться мовчки і вовтузьтеся далі, грайтеся у свої кольорові ігри гаманців, але дайте спокій! Мій дід воював і заслуговує зараз споглядати старечим оком землю, за яку вступився у скрутну годину, і радіти. Він має вже понад 80 років, поранення не дозволяє навіть виходити з двору. Хіба мало їх? Тих, хто для цієї землі віддав свого значно більше, ніж ми – сучасні – всі разом узяті.

Натомість сивим дідам, цілеспрямовано псується старість з причин політичної вигоди. Політики люблять залучати старих до своєї рекламної кампанії. Для цього вони вклинюють старечі почуття обдуреності (а значить – заважають радіти життю, змушують навпаки чекати на смерть), а тоді лиш пальцем показують, куди треба маршувати. Така собі “мобілізація” на засадах поширюваного серед старих апокаліптичного відчуття безвиході. Політики радіють... Рейтинги підраховують... А старому воїнові з відчуттям обдуреності і від постійних нервових потрясінь якщо не наближають відхід, то перетворюють його життя на пекло! А як же зробити людину нещасною, як вселити їй відчуття обдуреності? Все просто – втовкмачити стислі (щоб легко запам'ятовувалися) фрази, які складаються із надзвичайно сильних образів. Простіше сказати – штампи-шаблони.

Ти, звичайно, чув про “прислужників Гітлера”, про “ані нам в спіну стрілялі”. Про це модно щороку казати напередодні 9 травня. І цей рік не став виключенням.

Щороку! Повторюють і повторюють. Крап-крап, крап-крап... І вже ці слова багатьом дідам вдалося втовкмачити в голову. Адже й самі вони їх повторюють.

8 травня у новинах на ЛОТі* ветеран розповідає, що йому сумно на душі через відчуття, що в нього вкрали перемогу, що хочуть героями виставити воїнів УПА, і його вже не вважають героєм, “а ані ж нам в спіну стрілялі”. Дід пройшов горнило війни. Він подолав одного з окупантів – німецького. Він захистив свою землю і свій народ. Але йому сумно через відчуття. А воно береться з отаких речей: в нього вкрали перемогу, його тепер не вважають героєм (читай – захисником своєї землі) і ті, кого героями вважають, “нам в спіну стрілялі” – ось вони шаблони, які часто і ти чув. Досить сильні слова, але чи підтверджуються вони? Чи йшлося колись в Україні про скасування заслуг воїнам Червоної армії? Ні! Чи від того, що воїн Української повстанської армії буде визнаний захисником своєї Української землі, зменшиться героїзм воїна Червоної армії? Ні! Чи була УПА складовою частиною Червоної армії (щоб можна було вважати, що вони стріляли в спину – себто свої по своїх)? Теж ні!

То звідки це все? Ці штампи зустрічаються саме у пропагандистській продукції різних організацій (промосковських – зауваж – організацій, які говорять в унісон з політиками іншої держави, послуговуються тією ж термінологією, тими ж штампами, тією ж мовою), зокрема у комуноідів (я їх інакше і не називаю, адже це не одна організація, а ціле кодло).

На словах вони кажуть, як піклуються про ветеранів, про їхнє добро... А виходить, що почуття перемоги для діда вони спаскудили своїми шаблонами, які тепер мучать старого. Вони цим створюють ілюзію такого собі “сєрдоболія за справідлівасть”, б'ють себе кулаком у зажирені груди, як вони люблять ветеранів і як вони не дадуть глумитися над ними. І при цьому саме вони безсоромно, просто ницо всаджують дідам відчуття “вкраденої перемоги”, відчуття несправедливості, з якою ці діди не в змозі впоратися (бо вони вже ледве ходять!), а від того у старих виникає не просто сум, а неймовірний серединний біль. Цей біль сильніший від усіх болячок, і він же спричиняє все нові і нові хвороби. Ось які ті “радєтєлі”. Вони, бач, “пасуться” на цьому “елєктаральнам полє”, у них, бач, “рєйтінгі”... Гарний спосіб знайшли! Гідний звання хробака! Комуноіди гірші за мародерів!

Вони ніколи не поважали людей! Як тоді, у часи війни, так і зараз ставляться до них – до нас, до наших дідів – тільки як до об'єкту маніпуляцій задля своєї “палітічіскай вигади”. І якщо ми – молоді – ще маємо на них здоров'я, то дідів наших вони нищать, висмоктують з них свою вигоду з кров'ю!

Це їх мій дід згадує, коли розповідає один з фронтових спогадів:

Після обстрілу в окопі сидить на дні парторг і верещить “впєрьод! впєееерьоооод!” А до нього офіцер каже, що тут так не виходить, бо на війні треба кричати “за мною!” І відповідь – “да пашол ти”.

Ще випадок. Місто-герой Севастопіль... З нього напередодні захоплення німцями, вивезли партійну верхівку. А сімдесят тисяч воїнів-моряків потрапили в полон. А ти ж знаєш, що для “атца всєх народав” Сталіна не існувало полонених – були лише зрадники! Тобто сімдесят тисяч воїнів, які стояли до останнього, – зрадники! А оці партійні діячі, які свої шкури рятуючи втекли – не зрадники!

Але біда навіть не в тому, що комуноіди, подібно хробакам – не мають гідності, і живуть з того, що змушують страждати мого і твого діда.

В нас велика держава. Під час Другої світової війни Українці воювали у різних військових формуваннях. Це були і Українці Червоної Армії, це були воїни Української повстанської армії, це дивізія СС “Галичина”, це Українці у складі німецьких військ (адже Німеччина також проводила мобілізацію). Але як би там не було, не забуваймо всі: воїн – це вірність воїнській присязі, це гідність вояка. Лише боягуз, який ховався за спинами побратимів, гідний зневаги. У мирний час люди, які воювали по різні боки, – не є ворогами одне одному. Адже це є звичайні люди, які сповнювали свій обов'язок перед своїм народом, своєю совістю і перед своєю землею! Під час війни вони, прийшли до неї і опинилися по різні боки – і це не їх провина. Кожен з воїнів потім важив життям, стояв горою за своїх побратимів, бачив смерть друзів, рятував бойовий прапор, стікаючи кров'ю не здавався, віддавав останні сили...

А от нащадки тих, хто сидів на дні окопу і верещав “впірьод”, хто шкуру свою прикривав тисячами людей, тепер, бач, правду привласнили: научають, кого слід вважати “правільним”, а кого – “нєправільним”...

Зауважмо, ніхто не зможе сказати про Червону армію, що вона воювала не героїчно, ніхто також не зможе цього сказати про УПА, ні в кого не повернеться язик сказати, що хлопці з дивізії СС “Галичина” тікали з поля бою, як шмаркаті найманці... Ніхто не зможе цього сказати про жодне з Українських військових формувань. А отже – віддаймо шану воїнам! Дай Боже нам бути їхніми гідними нащадками! Дай нам Боже, дивлячись в обличчя своєму дідові-воїну, або біля його могили, дай нам Боже не ховати з сорому очей!

Але ж деструктивними шаблонами все не обмежується... Ці шаблони нищать не лише мого і твого діда (хоча вже за це варто б усіх цих шаблонотворців гнати поганою мітлою!), вони нищать так само і нас з тобою. Нам дуже важливо усвідомлювати те, що ми кажемо, і до яких наслідків може призвести легковажність.

Коли б сказати: “всі, хто у скрутну для України годину взяв до рук зброю і не кинув її, йшов до кінця, життя не шкодуючи, – приклад для наслідування” – то з одного боку визнаними ветеранами і учасниками війни вважалися б усі Українці, які воювали (незалежно від сторони, на якій вони були) – і це б нарешті вирішило питання протиставлення одних Українців іншим. А з іншого боку – тобі і мені було б легше виховувати своїх дітей. Бо ми казали б звичайні слова: “Стати не вагаючись на захист своєї землі – це є найвищою чеснотою для тебе, сину”. І дитина б тоді зростала на прикладах незламної боротьби Українців, вбирала б у себе відчуття сили і слави Української Нації, відчуття гордості за те, що вона – Українець.

А що ми маємо зараз? Із цими вічними маразмами, і поділами, воїнів на “правільних” і “нєправільних”? Так, друже... І я, і ти не захочемо щоб наші діти потрапили у список “нєправільних” захисників. Значить, ми маємо казати щось таке: “Ось, синку, коли постає потреба захищати свою землю... Ти не поспішай, радше подумай, хто переможе... А тоді, приставай до переможців, щоб ґарантовано потрапити до числа правільних захисників”. І кого тоді виховаємо? Жорсткого і послідовного захисника, який стоятиме на сторожі інтересів України, а значить і твоїх? Ні! Ми виховаємо так лише пристосуванця! І якщо захисник у лиху годину миттєво зреагує, а значить матиме бодай шанс на перемогу, то пристосуванець не поспішатиме навіть там, де життєво важливою буде швидкість реакції... А значить, пристосуванець, обов'язково програє у скрутний час! І мова тут не лише про війну, але і про інші важливі для України питання.

Однак, ми бачимо, що виховання йде саме у бік пристосуванства. Чи це в твоїх інтересах? Чи це в інтересах України? Ні!

То хто ж ті, які вічно розпалюють протиборства, стравлюють дідів між собою, не даючи прийняти єдине вірне рішення? Щоб уже дати спокій моєму і твоєму дідові, та дідам інших наших однолітків. Щоб дати Українцям – нам – ґарантовану змогу виховувати своїх синів рішучими захисниками, а не вайлуватими сиднями-пристосуванцями. Ось і думаю я, чи інтересом України керуються розпалювачі і “радєтєлі за справідлівасть”? Чи вони твоїм інтересом керуються? Чи вони взагалі переймаються нами з тобою?

Виходячи зі сказаного, вони керуються інтересом ослаблення України і Українців.

Особисто я ненавиджу цих облудних дегенератів, які з мого діда та з його крові намагаються зробити товар, розмінну монету до своїх виборчих і передвиборчих рейтингів та для галочок у звіті перед своїми замовниками. Ненавиджу цю погань гидотну, яка його намагається знервувати, посіяти в ньому відчуття обдуреності, і тим підкосити його здоров'я (і без того понівечене тяжким пораненням). Облудні торгаші!

А ось до діда свого звертаючись, і звертаючись до твого діда і до всіх тих воїнів, хто пройшов війну, хто загинув, і хто повернувся з неї... Слава вам!!!

Вічна слава героям! Воїнам, які захищали свою землю, яка від народження стала і моєю. Які в бою не кривили душею, які землю цю щедро полили своєю кров'ю – це тепер і моя кров! Дай Боже мені бути гідним вашої пам'яті!

Зірвидах