Козацькому роду нема...

“Козацькому роду – нема переводу” – ця сентенція доволі часто звучить і в пресі, і на радіо, і на телебаченні. Тема козацтва розвивалася і розвивається в незалежній Україні, існує 18 незалежних українських козацтв, а в нас на Луганщині є ще й російське (донське) козацтво. Та чомусь сьогодні у суспільній свідомості козацтво сприймається як несерйозне і несправжнє, якесь “шароварне”. Поки що українське суспільство і держава до козацтва ставляться так, як в інших країнах до військово-історичних клубів. Та українське козацтво – не полк найнятих за гроші або рекрутованих безликих вояків. Це – світогляд, побудований на засадах волі, віри й самопожертви.

Тому, перш ніж відроджувати на теренах нашої області козацтво, проводити “козацьку ідею”, відновлювати “козацький дух” треба відповісти на два головних питання.
Перше – визначити місце чубато-вусатого “лицаря” із люлькою, шаблюкою і бандурою у сучасній комп’ютеризованій, екологічно забрудненій і корумпованій Україні.

І друге – знайти серед жителів області справжніх провідників того “козацького духу”, тієї “козацької ідеї”, бо складається враження, що сентенція, виставлена у заголовку, лишається (принаймні для нашого регіону) лише сентенцією.

Коріння першого питання у тому, що з радянських, якщо не з петрівських часів у свідомість жителів величезної Російської (чи радянської) імперії “втовкмачувався” той розтиражований чубатий образ козака-хохла, у шароварах, з люлькою і пляшкою горілки. На жаль, цей образ так припав нам, українцям, до душі, що іншого козака – освічену людину, який говорить трьома мовами, коли треба – воїна, коли треба – хазяїна, та завжди патріота, що душу готовий положити за країну свою, ми залишили для підручників історії й наукових конференцій. І зараз ми все ще перебуваємо під дією цього багатовікового дурману!

Подивіться на більшість сучасних козаків – шаблі, форменки, “ордени й медалі”. Ми навчилися виголошувати промови про незалежну Україну, та не навчилися говорити українською мовою, ми можемо випити чарку з леза шаблюки, а не можемо проказати напам’ять десять слів із гімну рідної країни, ми носимо на шиї хрестики і на погонах зірки, та не носимо в душі Бога і беззастережної любові до народу, до землі цієї. Соромно, браття.
Соромно, бо ми сваримося, ділимо звання і посади, зони впливу і людей, яких перетворили на електорат, а треба єднатися, скидати з себе блискучі цяцьки і зайнятися чорною роботою. Ми чекаємо, що Держава прийме закон про козацтво і нову програму з його відродження , та мета у цього чекання одна – нам дадуть гроші!

Я згоден, без грошей важко, але ті козаки, справжні козаки – наші пращури, не чекали, коли їм виплатять зарплату, а життя клали на розбудову Війська і Країни. Так, вони жили від походу до походу, вони могли пропити й прогуляти з себе все. Все крім дерев’яного хреста, православної душі і любові до України. Та їх поважали всі, і друзі, і недруги, і, що найважливіше, народ. А хто поважає нас?

І тут я переходжу до другого питання – кадрового. Де знайти і як розпізнати тих, для кого українське козацтво не є ще одним приводом для марнославства, не повна грошви кишеня, не баняк із кашею, не щабель на кар’єрній драбині. З яких пісків добувати те золото, через які решета просіювати, у яких водах промивати? Не відаю.

Якщо ви думаєте, що ось зараз я даватиму рецепти і поради, то ви глибоко помиляєтесь. Я сам їх не знаю. І мета цієї статті – не пророкувати, громити і критикувати, а підняти найважливіші на мій погляд питання. Ті, які, на мою думку, повинен поставити перед собою всякий, хто хоче стати українським козаком. Розумієте, стати щоб бути, а не просто, заплативши кільканадцять гривень, записати своє ім’я до великої і святої когорти українського козацтва.

ДідОК (Слов'яносербськ)