Пане Андруховичу! Почуйте голос із Донбасу!

© Ірина Магрицька

Риторична репліка на заяву щодо від’єднання Донбасу і Криму від України

Без сумніву, будь-який український письменник, а тим більше такий талановитий і модерновий, як Юрій Андрухович, має право висловлювати сентенції політичного змісту, особливо в час, коли Україна як держава в передчутті фатальної трагедії. Коли політики неспроможні врятувати народ і державу від загибелі, за цю справу зазвичай беруться письменники (пригадаймо поетів-шістдесятників, Ліну Костенко сьогодні, яка навіть через історичну поразку закликає свій народ до майбутніх перемог). Вони дають народові надію, бо «де немає надії, там панує порожнеча» (Леонардо да Вінчі).

Спробою врятувати державу від «смертельної небезпеки» було й недавнє створення Комітету захисту (в першому варіанті – «порятунку») України, до ініціативної групи якого ввійшло чимало сучасних письменників і громадських діячів, у тому числі я з паном Андруховичем. У відозві, яку підготував цей Комітет, сказано, що головною метою його діяльності є «відстоювання територіальної цілісності й суверенітету України».

Якщо Андрухович так швидко поміняв свою попередню позицію (мова йде про його заяву щодо можливості відокремлення Донбасу і Криму від України), то його поведінку не назвеш інакше, як ренегатською (ренегат – це той, хто зрадив свої переконання і перейшов до табору ворогів; відступник, зрадник).

Не думаю, що наш письменник є переконаним послідовником таких одіозних політиків, як Лужков, Затулін, Жириновський etc. Безперечно, міркуючи подібним до цих осіб чином, він керувався іншими, аніж вони, мотивами: людина європейської ментальності, але разом з тим українець, він хотів би, і цілком слушно, щоб Україна стала частиною Європи. Щоб, попрацювавши десь у Німеччині, він повертався в Україну як додому, тобто в Європу, а не в «совок».

Андрухович, по-своєму, є патріотом України, але, як не крути, патріотом не загальноукраїнського масштабу. Його патріотизм – для власного вжитку, заради забезпечення власного комфорту.

Не можу собі уявити, щоб хтось із справді ВЕЛИКИХ українських письменників – таких, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус, Ліна Костенко та інші – колись щось подібне проголошував, адже такі заяви автоматично викреслили б їх зі списку ВЕЛИКИХ.

Висловлена Юрієм Андруховичем пропозиція отримала широкий суспільний розголос. Ось, наприклад, як відреагував на неї знаний український поет і перекладач Мойсей Фішбейн: «Я вже давно не цікавлюся заявами Юрія Андруховича й не реагую на них. Полемізувати з ним не вважаю за потрібне. Якщо Вас цікавить моя думка щодо цієї пропозиції відокремити Крим і Донбас, відповім. Я вважаю: дискусії про те, яку саме частину України має бути віддано Росії, взагалі неприпустимі. Хоч скільки віддайте – Росії все одно буде замало. Після Криму й Донбасу йтиметься про Одещину, Миколаївщину, Харківщину, Сумщину… Тоді залишиться тільки галицька Україна зі столицею в Івано-Франківську (чи у Львові, чи в Тернополі – про це Андрухович і Ко. також подискутують)».

Політичний аналітик Юрій Романенко відніс його заяву до числа «знакових проявів симптомів хвороби голови, що гниє» (під головою він розуміє не тільки політичні еліти, а й інтелектуалів, які беруть участь у створенні смислів, проектів, котрі визначають рух країни в певному напрямку), порівняв цю заяву із грою в сірники і припустив, що саме «довге перебування пана Андруховича в ресторанах Праги та Мюнхена згубно вплинуло на його критичне сприйняття української дійсності».

Інтернет-газета українців Канади ePOSHTA пише: «Хочеться запитати в цього ексцентричного аматора-політика: як би оцінила офіційна Москва, Варшава чи Берлін заклик свого літератора до передачі сусідній країні частини своєї території? Невдасі довелося б довго вибачатися перед суспільством, а можливо, й пакувати валізи, терміново шукаючи притулку в інших краях (бо всюди подібні публічні думки класифікуються як посягання на територіальну цілісність країни)». І додає: «Український письменник-космополіт проявляє цілковиту байдужість до долі свого народу, до цілісності своєї Батьківщини», допомагаючи «головному ліквідаторові Віктору Януковичеві реалізувати поетапний план Росії щодо знищення Української держави».

Інженер-програміст із Матвіївки Запорізької області Тетяна Савченко при аналізі Андруховичевої заяви застосовує образ: «Спроба розійтися з Росією шляхом жертв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме» – і закликає знаного письменника до приязні й довіри до «східняків», які для нього є «зеками і паханами», тобто ментально чужими.

Погоджуючись із висловленими тезами, хочу до дискусії з паном Андруховичем (щоправда, він заявив, що не збирається ні з ким дискутувати, а отже, й міняти свою точку зору щодо майбутнього України) додати і свій голос – голос із Донбасу (бо живу в Луганську, народилась у Донецьку).

Шановний пане Юрію! Я так само, як і Ви, вкрай незадоволена тим, що 90% моїх земляків під час усіляких голосувань роблять неукраїнський вибір. Але якщо Ви підсумовуєте, що мешканці Донбасу політично є частиною російської нації і що тут апріорі заблокований будь-який український рух, і не внаслідок якихось репресій, а тому, що справді цього не хоче тамтешнє населення, воно чуже Україні, – то я трохи іншої думки. (Зауважу, що мої статті з критичним аналізом суспільно-політичної ситуації на Луганщині упродовж останніх кількох років друкували центральні видання – «Дзеркало тижня», «День», «Універсум», «Слово просвіти», «Молодь України» та інші, але реакції від тих, хто міг би поміняти ситуацію на користь України, не було ніякої.)

Отож, хто такі мої земляки – мешканці Донбасу? І чому вони так «неправильно» голосують? (Я не претендую на всеохопну відповідь на ці питання, лише наведу деякі факти, які могли б пролити світло на особливості менталітету мешканців цього регіону).

Для початку вкотре повторюся, що Донбас, до якого більшість не лише політиків, а й, як бачимо, представників інтелектуальної еліти відносять усю Донеччину та Луганщину, насправді об’єднує лише промислові райони цих областей – де є шахти, заводи й фабрики. Щодо Луганської області, то її сільськогосподарські райони (а це більша половина території, що здавна називалася Слобожанщиною) заселені в XVI–XVIII століттях переважно етнічними українцями з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині.

Пригадую, як під час наукової експедиції в північні райони нашої області мої колеги зі Львова щиро здивувалися, що взагалі почули тут українську мову. І не просто українську, а таку, що збереглася тут, за їхніми словами, краще, ніж на Київщині. Отже, цей факт переконливо ламає стереотип щодо суцільної російськомовності як Луганщини, так і Донеччини, що міцно засів у головах нашої «еліти».

Як дослідник українського весільного обряду повторю також істину, висловлену свого часу відомим ученим Хведором Вовком, про те, що «український народ на всій території, що її він заселяє, являє собою одну етнографічну цілість, цілком виразно відокремлену з-поміж інших слов’янських народів». Я вивчала не лише слобожанське, а й гуцульське, поліське, буковинське і центральноукраїнське весілля – як традиційне, так і сучасне, – і переконалася, що регіональні різновиди цього обряду об’єднані своїми основними елементами й у своїй сукупності відрізняються, наприклад, від російського весілля.

Так, у всіх куточках України (і на Луганщині також) роблять весільне деревце (гільце), молода до обряду комори ходить у вінку, а на дівич-вечорі вона прощається і зі своїм дівуванням, тобто довесільним періодом життя, і з дівоцтвом – дівочою незайманістю. А от у російському весіллі гільця немає, як нема й вінка на молодій (вона напнута хусткою), на «дєвічнікє» вона прощається тільки з молодими роками (до речі, на це гуляння молоді села батько дівчини-нареченої приносить гроші та пиво, чого немає в українському весіллі). На всіх українських теренах на весіллі раніше не вживали багато горілки. Як розповідали мої інформатори, раніше «одна чарочка, на ковток, лазила по всій хаті».

Так що і мовно, й етнографічно сільська Луганщина – це ніяка не Росія, а Україна. І ніхто з її мешканців (за винятком кількох російських сіл) не ідентифікує себе як росіян, а лише як українців, дехто жартома називає себе «перевертнями». Щодо останнього своєрідного етноніма, то його можна трактувати як наслідок цілеспрямованої русифікації, що здійснювалась переважно в радянські часи (зокрема, працівники паспортних столів масово переробили українські прізвища на російський манер: мати, наприклад, має прізвище Гура, а дочка – Гуріна, батько Савенко, син – Савєнков).

Пригадую, як літня жінка з Троїцького району розповідала, що до 1933 року її односельці навіть ніколи не чули російської мови. І не розуміли, що означають, наприклад, оці слова завезених у вимерлі від голоду хати людей: «Как это так?» (Цікаво, що діти й онуки тих росіян, що залишились тут жити, говорять уже українською – мовою більшості тамтешнього населення).

Немає сумніву, що ментально сучасні українці-слобожани вже не ті, що були ще на початку ХХ століття. А ви як думали – хіба могло не залишити слідів цілеспрямоване нищення народу голодом? На цих теренах, де мало річок і лісів, Голодомор зібрав свої найчисленніші жертви й відбився на психіці тих, хто залишився живим. Звідси – елементи рабської психології, бажання догодити начальству, «вибитися в люди». Але ж це – ознаки хвороби, яку можна і треба лікувати на державному рівні за рецептами геніального соціолога Френсіса Фукуями.

Щодо мешканців власне Донбасу: за словами живого класика сучасної української літератури, луганського поета Василя Голобородька, який (так само, як і письменник Микола Руденко) родом із Донбасу, його рідне (українське!) село Адріанопіль Перевальського району Луганської області колись оточили шахти, на які прибули працювати звідусіль – і з Росії, і з Білорусі, і з більш далеких країв, і з західної України. До середини ХХ століття шахтарі у своїй більшості стали вже представниками однієї національності – радянської. І мова в них була вже одна – російська.

А от мешканці навколишніх сіл, які виникли ще до появи шахт, і досі залишаються українськими (за винятком кількох сіл, заселених росіянами-старовірами). Пригадую, як, щотижня їдучи в службове відрядження до промислового містечка Ровеньки, я часто була свідком того, як водій зупиняв автобус, щоб забрати дітей із маленьких сіл і підвезти їх до школи в сусідньому селі. Зайшовши до автобусу, ці діти завжди щебетали по-українськи, бо це їхня рідна мова.

То хто ж ці діти та їхні батьки-діди? За Андруховичем, росіяни? А хіба росіянин Василь Голобородько? А Микола Руденко та Іван Дзюба, вихідці з Донбасу? А Іван та Надія Світличні, що з луганської Старобільщини? А Сергій Жадан – молодий український літератор, їхній земляк? А чому Борис Грінченко зі своєю дружиною Марією Загірньою на межі ХІХ–ХХ століть розбудовували в селі Олексіївка на Донбасі не російську, а українську школу? Бо там жили (і зараз живуть) етнічні українці. Хто не вірить, приїдьте й подивіться – там досі стоять побілені хатки з квітниками попереду, і послухайте, якою мовою там розмовляють.

Ви спитаєте: а чому ж тоді «донбаські» українці роблять зовсім не український вибір, блокуючи тим самим іншим українцям дорогу в Європу? На захист своїх земляків скажу, що ті 90% не відбивають реального стану речей.

Іще під час виборів 2004 року в одній місцевій газеті я опублікувала статтю «Не-вибір-2004, або Чому на Луганщині так мало голосувало за Ющенка», де описала численні факти фальсифікації результатів народного волевиявлення місцевою владою, наслідком чого стало зменшення в окремих селах кількості голосів, відданих за «помаранчевих» кандидатів, у 15–20 разів, у період між першим і другим туром.

Думаєте, за час, що минув відтоді, щось змінилося на краще? Та ні. Методи довиборної «обробки» електорату й маніпуляцій під час самих виборів влада вдосконалює. Люди, що працюють, бояться втратити роботу, тому йдуть на такий собі компроміс із владою. Так, один із працівників ринку казав, що ніколи б не голосував за Януковича, якби хазяїн того ринку не поставив умову: або голосуєш за кого треба, або не будеш працювати. А в день кожних виборів їм приносять бюлетені прямо на робоче місце й перевіряють «правильність» їхнього заповнення.

В одному райцентрі мені розповіли, як під час останніх виборів на одній із дільниць мішки з заповненими бюлетенями міняли настільки віртуозно, що іноземні спостерігачі навіть не могли збагнути, що відбулася підтасовка – європейці не обізнані з такою вишуканою методикою. А місцеві спостерігачі, що помітили порушення, за чинним на той час законом ніяк не змогли змінити ситуацію, бо їхнім обов’язком було лише дивитись і мовчати. (Читала, що в Криму до окружних комісій з дільниць привозили замість бюлетенів упаковки зі шпалерами.)

В одному українському селі Кремінського району на Луганщині я поцікавилась у місцевих мешканців, як вони могли вибрати такого голову сільради, що сидить п’яний на робочому місці й навіть не розуміє української мови. Жінки розповіли, що за цього чоловіка, родом із Росії, який нещодавно вийшов із місць позбавлення волі, ніхто з них і не голосував, зате вони всі бачили, як його довірена особа вкинула в скриньку не менше як 300 бюлетенів саме за цього кандидата. Так його й «вибрали».

А хто, як кажуть, робить погоду в найсхіднішому обласному центрі України?

Упродовж багатьох останніх років (1998–2005) Луганську облдержадміністрацію (ЛОДА) очолював Олександр Єфремов, тоді ж очільником Луганської облради був Віктор Тихонов. Усі в Луганську знають, що за цей період ці двоє стали найбагатшими людьми в області. А путівку в життя їм дали, як і для всіх нинішніх місцевих керівників, партія і комсомол: Тихонов був секретарем парткому тепловозобудівного заводу (1988–1991), а Єфремов працював на вищих керівних посадах ЛКСМУ (1980–1991) у Луганській області.

Чомусь мені пригадався передрук в облрадівському виданні «Известия Луганщины» статті з московської газети «Ростокинская панорама», де кореспондентка в захваті описувала плідну співпрацю Луганської та Московської областей, яка встановилася за керівництва Єфремова й Тихонова. Особливо тішило автора статті те, що останні – етнічні росіяни.

2003 року на замовлення цих керівників було написано гімн Луганщини, і не будь-ким, а московськими авторами – М. Таничем та О. Федорковим. А першим виконавцем цього гімну на День міста Луганська була російська група «Лєсоповал».

У Луганську знають і те, що саме тоді було відкрито постійний авіарейс Луганськ-Москва, а «губернатор» Олександр Єфремов літав до «білокам’яної» майже щотижня — не виключено, що на політичні консультації.

Саме за каденції Єфремова й Тихонова луганські обласні телеканали – «ЛОТ» та «ЛКТ» – міцно закріпились у руках керівництва Партії регіонів. Засновником третього й останнього луганського телеканалу є також впливова людина в Партії регіонів – Володимир Ландик.

Ця політична сила фактично реанімувала на Луганщині стару радянську систему управління і тотального контролю за масовою свідомістю населення. Місцеві ЗМІ вже не один рік пропагують тільки радянські й сучасні російські ідеологеми.

А в дні відзначення 75-х роковин Голодомору почесний гість облради Віктор Черномирдін привіз у дарунок луганським п’ятикласникам кілька тисяч примірників підручника «Страноведение. Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке», який дає «альтернативний погляд» на історію. Так що луганські учні вже два роки вивчають історію за російськими підручниками.

Час президентства Ющенка абсолютно нічого не змінив на Луганщині. Віктор Андрійович, «добра душа», віддав усю владу в Донбасі своїм нібито опонентам. Звіти, які йшли звідси до Києва, наприклад, щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору, ніким там не перевірялись і приймались на віру. Учителі в школах викладали предмети гуманітарного циклу на свій розсуд. 80-річні бабусі – вчительки історії на уроках досі маразматично марять поверненням комунізму.

Сьогодні ЛОДА очолює Валерій Голенко – «гуманітарій-комсомолець», лобіст усього російського та радянського, організатор другого Сіверськодонецького з’їзду, полум’яний борець із українськими «фашизмом», мовою та історією, а разом з тим – креатура Віктора Тихонова. А 2008 року, за головування Голенка в облраді, комунальне підприємство «Луганськвода» було передано в концесію російському консорціуму «Альфа-Групп» під керівництвом Михайла Фрідмана і Германа Хана (до слова, з того часу вода на Луганщині в чотири з половиною рази дорожча, ніж у Києві).

Гуманітарним заступником Голенка став колишній прес-секретар «губернатора» Єфремова, активіст того ж «сепаратистського» з’їзду Родіон Мірошник.

А головою Луганської міськради від 2005 року є креатура другого фактичного керівника області, тобто Єфремова, – Сергій Кравченко. Зараз він особисто опікується встановленням на колишньому цвинтарі, що є місцем масових поховань репресованих, військовополонених і визволителів Луганська, відомих громадян міста, якогось величного, але засекреченого пам’ятника.

Проукраїнська громадськість обласного центру впевнена, що це буде пам’ятник Катерині ІІ, ім’я якої провладна команда віднедавна штучно прив’язує до історії Луганська. Було чимало протестних акцій, відкритих листів мерові міста, але реакції – жодної. Як і відповіді з боку очільниці відділу освіти на відкритий лист батьків із приводу закриття у вересні 2009 року українськомовного класу в Луганську під приводом відсутності фінансування малонаповнюваних класів.

Тож на яку свідомість «донбасівців» можна сподіватися за такого ідеологічного пресингу на неї з боку місцевої влади, що орієнтована зовсім не на українську державність?

20 років південний схід оминався гуманітарною увагою Києва, тому цей вакуум заповнювали гуманітарії північного сусіда. Російсько-радянська ментальність сама собою не вивітриться. Як казав перший ізраїльський прем’єр-міністр Бен-Гуріон, «батьківщину не дають і не отримують у подарунок, її будують у поті чола».

Саме так робить, наприклад, пересічний українець Богдан Скробут – він обійшов із просвітницькими лекціями чи не всю Україну. Це важко, це збитково в матеріальному плані, це забирає багато часу й енергії. Але ця людина працює на українське майбутнє. А де ж такі подвижники української справи на Печерських пагорбах, пане Юрію? Питання риторичне.

Напевно, українські співаки, літератори й інші митці, проукраїнські політики не їдуть розбудовувати Донбас, бо думають, що їх тут вороже сприйматимуть. Насправді це зовсім не так. Пам’ятаю, як 2007 року в Луганську відбулася зустріч з письменниками Андруховичем, Жаданом і Дерешем. У залі не було де яблуку впасти! Студенти з різних університетів засипали гостей цікавими питаннями (більшістю по-українськи), розкупили книжки й не хотіли відпускати. Наша молодь відчуває велику потребу в такому спілкуванні. Але його майже немає.

А років п’ять тому на зустріч із Дмитром Стусом як дослідником творчості батька теж зібралося багато молоді. Правду кажучи, луганці виявились більш патріотичними, ніж столичний гість: коли той став розповідати, що працює як із київськими, так і з московськими видавцями – там, де йому краще платять, – вони з осудом спитали: а як би до цього поставився Василь Стус? На що Дмитро відповів, що взагалі ображений на батька, бо в нього не було часу на виховання сина. І, напевне, мав рацію…

А в червні цього року до нас із гастролями приїхав гурт «Океан Ельзи». На луганському стадіоні зібралось не менше як 5 тисяч глядачів. Такої шаленої реакції молоді на виступ артистів я ніколи не бачила! І головне – всі пісні Вакарчука вони знають напам’ять.

Щодо етнічних росіян, яких на Луганщині 39% (українців – 58%), то не всі з них орієнтовані на союз із Росією. За весь період незалежності я лише двічі чула від своїх земляків розмови про бажаність такого об’єднання (організовані владою та проросійськими партіями антиукраїнські шабаші до уваги не беру). Серед моїх знайомих кілька таких, що віддали своїх дітей в українські класи, а в 1990-і роки таке бажання було масовим – і в українців, і в росіян.

Тож у мене, на відміну від Андруховича, є надія на те, що Донбас стане колись Україною. Це можливе або за умови справді української, сильної влади в Києві (тоді українська ідея поширюватиметься ланцюжком: столиця → область → район → село), або самовідданої й жертовної роботи інтелектуальної еліти на ниві виховання й просвітництва мас. Інших варіантів немає.

Щодо Юрія Андруховича, то йому, видно, ніколи не стати провідником нації, а бути лише літератором. Бо той провідник повинен виборювати простір не для зневіри, а для мрії і надії. Якщо б, наприклад, я була політиком, то краще б говорила не про від’єднання Донбасу від України, а про приєднання до неї всіх етнічних українських територій, які були колись у складі УНР – там теж живуть українці, які зникають як етнос. Пораженство ж – не для сильних духом, а для слабких.

І наостанок: зважаючи на шквал критики автора горезвісної заяви, у мене складається враження, що зробити її пан Андрухович міг для того, щоб пробудити у співвітчизників бажання діяти, а не мовчки спостерігати за руйнуванням держави. Принаймні хочеться вірити, щоб було саме так…

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня