Необхідне замирення

© друг Солідарист

Іноді кажуть, що радянська армія - це армія оккупаційна, а радянські солдати-українці -  зрадники і кати українського народу. Така позиція є абсолютно руйнівною для сучасного українського суспільства.

Враховуючи те, що в лавах радянської армії воювало кілька мільйонів українців, рятівною виявилася теза, що УПА воювала лише з каральними загонами НКВС, а не з радянською армією. Однак, ця теза вкрай погано спрацьовує. Більшість людей не схильна розбиратися в подробицях. Тут вже йдеться про те, що повстанці воювали з "совєтскімі" - причому "совєтскіє" = "свої", "наші". Як не крути, а для радянського солдата ближчим був і є радянський НКВСівець, а не "хлопець із лісу".

Отже, по різні боки барикади у нас "повстанці" і "радянські воїни". І ті, і інші - невід'ємні елементи свого регіонально-культурного ландшафту і, зрештою, українського суспільства. У всіх ветеранів є родичі, нащадки, друзі, сусіди, земляки - тобто потенційна "група підтримки". Плюс політичні сили, які узяли на озброєння тих чи інших ветеранів - УПА або радянської армії. А якщо політична сила пасеться на певному електоральному полі, то це поле вона буде "холіть і лєлєять". Тобто узяті під шефство ветерани будуть найпершими в світі героями, а всі їхні реальні чи колишні оппоненти ("конкурентні ветерани") - зрадники, злочинці і т.д. Так само "свої" ветерани є найкращими для їхніх груп підтримки.

Рольовий набір в цьому конфлікті вкрай обмежений. Той, хто виграє, буде "героєм", а хто програє - "зрадником". Тому і боротьба така запекла. Нікому не хочеться носити на собі тавро "оні стрєлялі нам в спіну" або "оккупант". Відповідно, і групи підтримки ветеранів з цм змиритися ніяк не можуть.

У якогось львівського Олекси один прадід був січовим стрільцем, а другий прадід - повстанцем. А у мене один прадід воював у радянській армії, а другий прадід ще й у царській армії відвоював. Але ні я, ні отой Олекса не погодимося на те, щоби своїх прадідів вважати негідниками. Так, ми з Олексою - націоналісти. Але ж то - наші прадіди. Тут вже звучить голос крові. І вимагати від мене чи Олекси (і мільйонів таких, як я чи він) визнати своїх дідів зрадниками - це вимагати від тієї чи іншої частини української нації стати павліками морозовими...

Який я бачу вихід? Вихід, на мою думку, один - стати на шлях національного замирення, символом якого буде монумент Замирення - скульптурна група, в якій повстанець і радянський солдат стоять, схиливши непокриті голови, навпроти один одного, а їх обох обіймає печальна Мати.

Можливо, у Львові і у Луганську такий монумент вимазуватимуть фарбою. Але... він має бути. А розуму в гарячих головах набереться згодом.