№5 (січень-лютий 2008)

Пригоди українського Рембо

Ремба не здолатиМаніпуляції свідомістю — справа не лише огидна, але іноді бува, що й смішна. Чого лиш варті теревені довкола дублювання кінофільмів.

І справа не в тому, що хвиля “обурення” прокинулася після майже 9-тиріччя вступу в дію відповідного закону. Це навіть не дуже смішно, адже для обурення головне не вчасність, а розкрученість. Смішно те, наскільки масово підхоплюють це наші трударі інформаційного фронту.

От якщо дивитися і щиросердно вірити в говорене з екранів телевізорів чи зі шпальт газет, істинно проймаєшся: “Як так можна! Кінотеатри бідують. Ну не хочуть люди в Україні дивитися фільми українською. Геть дублювання!” Хоч бери і завтра ж на барикади, поруч із кінопрокатниками! Махати руками і хлюпати слиною, час від часу розриваючи афіші на камеру, щоб усі боялись.

Але коли в тебе починають трястися руки і очі наливаються кров'ю, одразу виникає думка: значить, матеріал задумувався таким, щоб викликати саме ці симптоми. Моя ж на то порада — не поспішати гнобити свої нервові клітини.

“Закон суворий, але це — закон”. Кінопрокатники обурюються з того, що в законі мовиться, буцім, іноземний фільм, дубльований російською (власне, будь-якою не українською) мовою, а тоді просубтитрований українською — не годиться для прокату. Іншими словами, субтитри використовуємо, коли фільм дивимось мовою оригіналу.
Коли ж дивимось дубльований, то дублювати можуть і в нас. То хай наші й дублюють.

А вереску! Причому ніхто чомусь не каже, що якщо фільми дублювати українською, то це ж створення робочих місць. Це ж заробіток для українських акторів і перекладачів. Взагалі, це гроші в Україні. Себто у нас! Коли ж ми говоримо про дублювання іншомовне, то це ми говоримо про гроші для закордонних акторів, для закордонних перекладачів. Тобто гроші за кордон. Гроші ВІД України, ВІД нас!

З цього приводу смішними і лицемірними мені видаються переживання за бідуючих громадян України, про те, що в нас вічно “не вистачає фінансів”... Як же ж їх буде вистачати, коли ми готові афіші рвати, аби лиш не зменшився грошовий потік з України у всі світи? А наші актори тим часом нехай оббивають пороги закордонних кіностудій, аби підзаробити. Мо' їх туди врешті й заберуть... За наші ж гроші.

А тим часом кінопрокатники, які ну не хочуть дублювати українською, для підбурення простого люду спеціально затримують прем'єри. Ніби в цьому Конституційний суд винен, магнітні бурі на Марсі і взагалі “соціально-політична ситуація”.

Але й це ще не всі яруси проблеми!

Цікавою мені видалася одна донецька стаття про цю ситуацію. Буцім, люди, щойно дізнаються, що фільм українською, — не купують квитки і йдуть собі. Проблема тут мені ввижається не в тому, що українське дублювання погане... Багато я бачив фільмів з українським дублюванням... Враження: або просто захоплююче і суперово, або ж нормально і цілком прийнятно. Тому не думаю, що у тих фільмів дублювання було ну аж таке кепське, що хоч з хати біжи. Швидше проблема в іншому. У Донецьку, як і в Луганську, найбільше тиражується думка "українське — значить погане".

Керманичі тамтешні у голови жителям нагидили, а тепер їхнє гидження набуло цілком матеріальних форм. Через інформаційну політику, яку ведуть тамтешні (і тутешні) керівники, їхні ж кінотеатри і зазнали величезних матеріальних втрат! І тепер перекладають із хворої голови на здорову, буцім, держава їм винна, що закони “нєправільниє” видає...

Не скажуть же вони: "Вот, рєбята, ми вас пріучалі, шо укрАінскоє — значит плахоє, а нада било гаваріть, що українське, значить НАШЕ!"

З такої точки зору цю проблему можна сприймати як такий собі тест на те, чим займаються керманичі в області. І от, в яких областях найбільше піни навколо цеї проблеми — значить, там вчать поганому. Значить, там людей нацьковують проти власної землі, щоб потім використовувати їх у своїх дешевих цілях, гугнявлячи при цьому про “дімакратію”. А там, де все нормально, значить, там людей менше нервують і накручують. Значить, там людям живеться спокійніше.

Зірвидах

Що обираєш ти?

Народження воїна. Борис Ольшанський«Обираючи собі Богів,
ми обираємо свою долю»
Вергілій

У наш час ми знаємо набагато більше про міфи та релгію Давньої Греції та Риму, ніж про вірування Наших Предків, про неймовірно багатий та чарівний світ Слов'янських Богів! Ми чомусь вважаємо, що наша історія починається з хрещення Київської Русі Володимиром, що до появи на наших землях Кирила та Мефодія ми не мали власної писемності та й взагалі були дикунами, які молилися деревам та приносили людські жертви! Повний абсурд! Але таке викладається в школах, в інститутах, відбираючи в нас одне з найдорогоціннішого, що має людина, - пам'ять, гордість нашими Пращурами!

То що ж було до хрещення? До нього ми мали тисячолітню культуру, традиції та віру, яка вчила нас любити та поважати наших батьків, як земних Богів наших, та небесних Богів, як предків наших, бо ми є дітьми та онуками божими! Ще віра вчила берегти природу, і написано було: «Не руйнуй Природу, серед якої ти живеш, бо цим ти відбираєш майбутнє у своїх нащадків, рубаєш гілку Роду свого». І писемність в нас була... Про що свідчать, зразки писемності, знайдені у древньому святилищі "Кам'яна могила". А скільки ми ще не знаємо про нашу спадщину! Але повернуся до віри.

Віра наших предків ховає в собі сенс життя та смерті, бо смерть є лише перехідним етапом для людської душі на шляху вдосконалення. Поняття добра і справедливості, любові до тих, хто заслуговує, і ненависті, але теж тільки до тих, хто на неї заслуговує. Все це передавалося з покоління в покоління, разом з материнським молоком. Слов'янський пантеон налічував велику кількість Богів. Сварог, Лада, Перун, Мокош, Стрибог, Дажбог та багато інших, кожен з яких уособлював якусь стихію, відповідав за людське життя, відносини. Але всі Боги - це уособлення та різні прояви Рода, творця всього живого та неживого, творця Всесвіту, Землі нашої та Праотця нашого. Для характеризування кожного Бога, його функцій, та ролі в житті людини однієї статті не вистачить, цьому присвячені сотні книг. Я ж хочу передати основні принципи, на яких виховувалися наші Пращури. Наприклад, вони ніколи не оскверняли землі, навіть погані висловлювання не дозволялися. Я вже не кажу про її засмічення (це дуже актуально в наш час), бо земля годує, надає сили людині. Земля була святою для нас, її поважали, а не робили з неї смітника, як це дуже часто роблять «цивілізовані» люди сучасності. Ось так жили наші «дикі» Предки!

Повага до батьків та предків своїх, відчуття справедливості, любов до Батьківщини, братерство, сила та відважність - це те, чого не вистачає нам зараз, це те, чим володіли наші Пращури. Не потрібно нам шукати істини у чужих народів та в чужому краї, коли вона є в нас. Треба лише прислухатись до серця свого, крові своєї, що несуть нам заповіт Предків наших, через них ми передамо цей заповіт нащадкам нашим. Згадай, ким були Пращури твої і зрозумієш, хто ти є насправді!

Ведман

Кращі серед НАС

Коротко історію розвитку окремої людини, міста, країни, чи й суспільства вцілому, можна описати чотирма словами: Раб — Воїн — Філософ — Мудрець. Проте, так виглядає ідеалізований розвиток. Насправді ж люди часто не встигають дожити до останнього слова у цій мозаїці, а дехто – навіть, як не сумно це казати, і до другого, так і помираючи рабом суспільних стереотипів, не своїх думок, поглядів, ідей, які їм нав'язують, власних страхів, і, навіть, звичок.

Держави і суспільства часто стають перед такими випробуваннями, які не можуть витримати, і тоді все, що вже було збудовано до цього — руйнується... Тоді найскладніше — знову піднятися з попелу. З Україною таке ставалося не раз і не двічі. Проте, звідкись бралися сили знову і знову розбивати кайдани, в які нас намагалися закувати різноманітні зайди. Навіть короткий перелік спонукає замислитись: Галицько-Волинська держава після падіння Київської Русі; 1648-1657 — часи визвольної війни Богдана Хмельницького; 1917рік — Центральна Рада; нарешті 1991 рік — довгождана Незалежність; 2004 рік... І хоча на рахунок того, чи варто було ставити у цей ряд останню дату зі мною може багато хто посперечатися (а я з ними), але то інша справа. А тут мова про те, що у певний момент часу звичайні люди, яких мільйони, відчули віру в те, що все-таки існує інше, краще життя, і в те, що саме ВОНИ, звичайні люди здатні змінювати світ.

Ще у Біблії згадувалося про золотого ідола, якого євреї, по дорозі в землю обітовану, створили, а потім стали йому поклонятися. Пройшли віки, а світогляд не змінився. Тільки на зміну золотим ідолам і кам'яним бабам прийшли політики, бізнесмени і тому подібні “сильні світу цього”. Ми, і до речі сказати, цілком безпідставно, у своїх думках зробили їх набагато кращими, мудрішими і відповідальнішими за нас, і, навіть, наділили правом вирішувати за нас, як НАМ жити, яким шляхом іти, і кого, зрештою, любити. Проте, майже всі зовсім, забули, що всі “сильні” росли серед нас, були чиїмись сусідам, отримували освіту серед “простих” людей, учились жити у такому ж суспільстві, як і всі ми...

Створюючи собі таких ідолів, і, наділяючи їх правом думати за нас, як ми будемо (хочемо) жити, у якій країні, і в якому суспільстві, ми кажемо, що “не ліземо в політику” — “хай вони самі там розбираються”. А “не лізучи в політику”, відділяючи себе від того суспільства, частиною якого ми є (“моя хата скраю...”), і думаючи лише, грубо кажучи, про власний шлунок, виховуємо серед нас майбутніх політиків, фінансистів, бізнесменів, які будуть сповідувати ту ж філософію хати, яка скраю, і поведуть нас і наших нащадків у щасливе майбутнє розмірами метр на два і з дерев'яною кришкою (яка, до того, ще не всім і дістанеться).
Пусті слова? А згадайте випадок, коли востаннє ви розминулися з можливістю “потягнути” з роботи якусь гайку чи ручку, яка до того ж, могла бути не зовсім вам і потрібна... Мабуть буде зайвим питати, КОГО ж може виховати суспільство яке крадіжку сприймає як норму? І куди може прийти система з уживленим механізмом саморозтягування, саморозкрадання?

Тож пропоную перестати бути рабами і поклонятися першому-ліпшому “божеству”, ховаючи за пазухою крадений огризок, і хоч трохи повірити у себе, що якраз ВИ є тими, хто складає державу, суспільство, і, з рештою, людство, і тими, хто здатний творити навколо себе кращий світ. Не варто чекати лицаря на білому коні, який приїде, повбиває всіх драконів і відновить справедливість, бо вони існують лише там, де є сміливі і відважні люди. Варто прямо зараз братися за роботу, бо її ой як багато назбиралося...

КосмонавТ

Що в Луганську найстрашніше?

Зустрів новий рік з вірою в Бога та в переміни на краще для себе, рідних і неньки України. Але щойно взяв до рук місцеву пресу, підконтрольну босам області, радісні настрої вивітрилися.

На шпальтах газет та програмах телебачення одні й ті ж самі обличчя: колишні провладні, нині опозиційні, зі своєю набридлою балаканиною.
Місцеві депутати мали б вирішувати соціальні та національні питання, у нас же лише шукають ворогів.

Почитаєш їх, послухаєш, і одраз видно, через що Луганщина пасе задніх. Ось вони, тутешні проблеми “номер один”: 1) українізація (серед російськомовної преси почали видаватися україномовні “Ворохобник” і “Наша справа”); 2) ОУН-УПА (невелика кількість місцевих жителів, які не погоджуються з тим, що історія України повинна писатись у Москві); 3) НАТО (організація, про яку мало хто знає, але вона дуже не подобається Москві та її холуям в Україні)
Через ці “проблеми” луганці не можуть міцно стати на ноги. Однак роздування цих “проблем” добре допомагає наживатись місцевим босам, які живуть за принципом “знайдемо ворогів і свої прорахунки на них же і повісимо!”

Але влада забуває, що ми — люди, а не тварини. Ми маємо розум. Тож можемо розрізняти брехню і правду. Навіть ті, хто ще донедавна вірив місцевим босам, потроху починають бачити, що й до чого. А отже, прихильників побрехеньок стає чимдалі все менше. Все важче збирати під свої облудні гасла людей, все важче залучити їх до своїх махінацій... От і казяться на шпальтах і на екранах.

Слава Україні!

Героям слава!

Люфа

В об'єктиві Black-White-Ultras

ФК "Зоря"У сезоні 2005-2006 луганська "Зоря" повернулась до Вищої ліги і з цього часу підтримка на їх трибунах почала різко прибавляти в якості і кількості. Для Black-white ultras досить хороша підтримка на виїздах не є проблемою, не кажучи вже про домашні ігри, тому сьогодні в об'єктиві саме BWU. Відповіді давав один з молодих представників луганського фан-сектору, друг Джафа.

- Хто ти, що ти, як довго ходиш на фан-сектор “Зорі”?

- Я студент. На фан-секторі вже два роки.

- Розкажи про Black-white ultras.

- BWU - це узагальнена назва сектору. Історія “движу” починається в 1985 році, коли був пробитий перший виїзд, куди саме не пам'ятаю, десь в область.

- Скільки чоловік регулярно збирається на фан-секторі кожен матч?

- 100-150 людей.

- На логотипі BWU зображено кота. Цікаво, яке відношення мають коти до Луганська? Це щось означає, чи просто клуб сам обрав собі такого талісмана?

- Є у нас так звані інтернет-фанати, якось на гостьовій вони підняли до обговорення тему талісмана футбольного клубу, бо надивились усіляких клоунів, які бігають розважають глядачів на стадіоні. Керівництво клубу підтримало ідею, почалось голосування на офіційному сайті, і з цього сезону з'явився цей кіт. Чому кіт, я і сам не можу зрозуміти. Потім інтернет-фани навіть об'єднались для підтримки Зорі, зробили банер, розтяжку, назвались Wild Cats.

- Ти за 2 роки вже можеш оцінити зміни на секторі. Як було тоді, що змінилось, чи є якийсь рух вперед?

- Звісно, коли я прийшов на сектор два роки тому, нас було близько 30-40 людей, більшість з них старі, нас не було чути абсолютно. Одним із кроків вперед став вихід “Зорі” у Вищу лігу, на секторі почалось з'являтись молоде покоління. Почали працювати над знищенням дудок. Перед кожним матчем розклеювали листівки проти цих "музичних" інструментів. Кількість в принципі з кожним матчем зростає, але, нажаль, все це обмежується фанатінням, дуже мало людей щось намагаються зробити, занадто маленька ініціативна група.

- А як у вас з квитками і допомогою від клубу? автобуси на виїзди чи ще щось?

- Починаючи з виходу до Вищої ліги, клуб нам виділяє безкоштовні абонементи на кожне коло. Але щодо другого кола цього сезону поки що невпевнений. Клуб виділяє кузбаси, на яких ми ІНОДІ ПОВЕРТАЄМОСЬ з виїздів. Завжди намагаємось їздити своїм ходом. В принципі, стосунки більш-менш нормальні.

- Скільки виїздів ти відкатав у цьому сезоні?

- У цьому сезоні йду на золотий. На відміну від минулого, коли я пропустив лише один виїзд.

- Ого, це ж десь 20-25 матчів за рік, за збірну ж, мабуть, теж катаєш...

- Ну давай порахуємо. За сезон 15 виїздів на чемпіонат. Один-два на кубок... за збірну катав тільки домашні ігри, за минулий рік пробив всі чотири. Дуже зрадів календарю. Метою тепер є не тільки домашні ігри збірної, а й виїзди в Білорусь, Казахстан і Хорватію. А “домашки” взагалі тепер буде набагато легше катати, бо Донецьк, Дніпропетровськ і Харків набагато ближче за Київ.

- А як рідні ставляться до постійної відсутності вдома? чи вже звикли?

- Вже звикли. Доки молодий — треба гуляти, відпочивати, відриватись на повну. потім не буде часу на це.

- А який виїзд запам'ятався найбільше? І ще, який матч в цьому році найкращий за супортом був у “Зорі”?

- Ну всі виїзди запам'ятовуються по-своєму. можу виділити Львів півтори роки тому, Сімферополь, коли влітку ночували на південному узбережжі, стрибки з Хортиці в Запоріжжі, Охтирка.... ну в принципі про кожен виїзд є багато чого розказати. Кращий матч по супорту Зоря - Динамо.

- Ну що ж, дуже приємно було поспілкуватись, бажаю розвитку вашому “движу”...

- Дуже дякую.

За матеріалами http://ultras.org.ua