Є чи НЕМА?

Ти питаєш себе, чому так кострубато йдуть справи в Україні? Чому владоможці, захлинаючись у слині, вовтузяться з якимись дрібними процедурними моментами і розкручують їх до вседержавного масштабу? Якщо питаєш, знай — ти не один.

Ми з друзями на сторінках “Ворохобника” пропонуємо свою думку і свої відповіді.

Все через те, що депутати-показушники не можуть (а мо', й не хочуть) визначитись навіть у базових питаннях... Не можуть встановити, що Є, а чого НЕМА. Дискусії про “Є чи НЕМА” вже стали такими модними, що на них будують шоу і заробляють гроші. А тут вже головне не відповідь, а процес. Огидно, коли від імені України ці шмаркачі лазять по закордонах позичати розуму, щоб там нас навчили, як і що в нас було.

ООН не визнала геноцидом голодомор в Україні. І ось уже новий цикл “теревені-шоу”! Мені гидко... Через те, що сотні тисяч душ загиблих зробили фішками, на які грають у світовому казино.

Мені огидна ця торгівля визнанням. Визнання — у моїй крові. Я ЗНАЮ, що то було. А ці торги не повернуть моїй землі МОЇХ братів і сестер... Лише мають на меті сховати під брудом брехні їх невідомі могили.

Як би не намагались спритні гравці на політичній біржі переконати, що того страшного геноциду не було, як би не уникали “ворошити минуле”, Я НЕ ЗАБУДУ про нього. Я — нащадок тих, хто вижив!

Подивімось на себе. Кажуть, те, що не зламало, робить нас сильнішими. МИ ВИЖИЛИ! Тож ми — СИЛЬНІ! Ми піднімаємося. І ті словесні торгаші нізащо не виторгують в нас Правди!

Лялька і Зірвидах

Земля і Кров

У яких тільки землях не лежать дойче зольдатен! Східноєвропейський лебенсраум рясно засіяний трупами німецьких вояків. Більш ніж півстоліття політико-ідеологічної денацифікації і публічного каяття німців за злочини гітлерівського режиму по-іншому розставили історичні акценти. Але до сих пір Німеччина на державному рівні піклується про те, щоби вояки Вермахту знайшли спокій у пристойних похованнях, а не валялися безіменними кістяками по просторах Європи.

Чи стоїть за цією турботою прихована ностальгія німців по нацистському режиму? Чи, може, проглядає таємна зверхність над неарійським унтерменшем, якому випадково пощастило уникнути справедливого суду? Сумніваюся. Такими фантазіями бавитимуться хіба що одержимі або “клікушествующіє совєтісти”... Що ж спонукає німців піклуватися про спокій і пам’ять тих, кого їх десятиліттями спонукали відцуратися?

Відповідь ми маємо шукати не в офіційних заявах німецьких високопосадовців чи положеннях міжнародних угод, а в собі. У плині повсякденного клопоту ми часто не зважаємо на прості, з дитинства знайомі та зрозумілі речі. Під час передвиборчої гонитви нас занурюють з головою у багно порожніх обіцянок, нещирих клятв і пафосних слоганів, не даючи почути тихий і спокійний голос – голос Землі і Крові.

Саме він нагадує нам, що навколо нас – не тільки ліберали й комуністи, „східняки” й „западенці”, робітники й інтелігенція. „Всі ми – українці”, – каже голос Землі і Крові. Він знайомий нам з дитинства – адже вплетені в батьківську і синівську любов, в гарячу пульсацію юнацького кохання і тугу за Батьківщиною, Земля і Кров завжди з нами. Дідівськими очима вони дивляться на нас з пожовклих фотокарток, дзвенять у відлунні дитячого галасу, сягаючи потаємних глибин нашого єства.

Не всім нам однаково пощастило з батьками. У когось вони розумні і добрі, у когось – ні. Чиїсь батьки досягли вершин, чиїсь – ні. Хтось пишається своїми предками, хтось – ні. Але батьків не вибирають і люблять їх такими, які вони є. Тому що вони – батьки!

Навряд чи онуки полеглих вояків Вермахту всі є шанувальниками фюрера. Таких одиниці. Багатьом німцям дуже соромно за те, що їхні діди брали участь у неправій війні. Але ті, чиї поховання вони сьогодні доглядають, були теж німцями! І віддати їм шану – справа честі для тих, хто поєднаний з ними. Поєднаний Землею і Кров’ю.

Земля і Кров – саме з них постають турбота і вірна любов. Мати і брата не люблять за щось, їх люблять тому що. Тому, що між вами – живе пов’язання Землею і Кров’ю – найміцніше з пов’язань. Воно спонукає до єднання. Так, між нами часто постають розбрат і борня – болісна спадщина старих трагедій. Так, українці різні – іноді дуже різні. Байдужий та лінивий завжи шукатимуть виправдань національній незгоді. Щирі ж і сильні шукатимуть шляхів до порозуміння, хоч би їх довелося наново торувати крізь терни й чагарі. Тому що всі ми – українці!

Багряний

Козацькому роду нема...

“Козацькому роду – нема переводу” – ця сентенція доволі часто звучить і в пресі, і на радіо, і на телебаченні. Тема козацтва розвивалася і розвивається в незалежній Україні, існує 18 незалежних українських козацтв, а в нас на Луганщині є ще й російське (донське) козацтво. Та чомусь сьогодні у суспільній свідомості козацтво сприймається як несерйозне і несправжнє, якесь “шароварне”. Поки що українське суспільство і держава до козацтва ставляться так, як в інших країнах до військово-історичних клубів. Та українське козацтво – не полк найнятих за гроші або рекрутованих безликих вояків. Це – світогляд, побудований на засадах волі, віри й самопожертви.

Тому, перш ніж відроджувати на теренах нашої області козацтво, проводити “козацьку ідею”, відновлювати “козацький дух” треба відповісти на два головних питання.
Перше – визначити місце чубато-вусатого “лицаря” із люлькою, шаблюкою і бандурою у сучасній комп’ютеризованій, екологічно забрудненій і корумпованій Україні.

І друге – знайти серед жителів області справжніх провідників того “козацького духу”, тієї “козацької ідеї”, бо складається враження, що сентенція, виставлена у заголовку, лишається (принаймні для нашого регіону) лише сентенцією.

Коріння першого питання у тому, що з радянських, якщо не з петрівських часів у свідомість жителів величезної Російської (чи радянської) імперії “втовкмачувався” той розтиражований чубатий образ козака-хохла, у шароварах, з люлькою і пляшкою горілки. На жаль, цей образ так припав нам, українцям, до душі, що іншого козака – освічену людину, який говорить трьома мовами, коли треба – воїна, коли треба – хазяїна, та завжди патріота, що душу готовий положити за країну свою, ми залишили для підручників історії й наукових конференцій. І зараз ми все ще перебуваємо під дією цього багатовікового дурману!

Подивіться на більшість сучасних козаків – шаблі, форменки, “ордени й медалі”. Ми навчилися виголошувати промови про незалежну Україну, та не навчилися говорити українською мовою, ми можемо випити чарку з леза шаблюки, а не можемо проказати напам’ять десять слів із гімну рідної країни, ми носимо на шиї хрестики і на погонах зірки, та не носимо в душі Бога і беззастережної любові до народу, до землі цієї. Соромно, браття.
Соромно, бо ми сваримося, ділимо звання і посади, зони впливу і людей, яких перетворили на електорат, а треба єднатися, скидати з себе блискучі цяцьки і зайнятися чорною роботою. Ми чекаємо, що Держава прийме закон про козацтво і нову програму з його відродження , та мета у цього чекання одна – нам дадуть гроші!

Я згоден, без грошей важко, але ті козаки, справжні козаки – наші пращури, не чекали, коли їм виплатять зарплату, а життя клали на розбудову Війська і Країни. Так, вони жили від походу до походу, вони могли пропити й прогуляти з себе все. Все крім дерев’яного хреста, православної душі і любові до України. Та їх поважали всі, і друзі, і недруги, і, що найважливіше, народ. А хто поважає нас?

І тут я переходжу до другого питання – кадрового. Де знайти і як розпізнати тих, для кого українське козацтво не є ще одним приводом для марнославства, не повна грошви кишеня, не баняк із кашею, не щабель на кар’єрній драбині. З яких пісків добувати те золото, через які решета просіювати, у яких водах промивати? Не відаю.

Якщо ви думаєте, що ось зараз я даватиму рецепти і поради, то ви глибоко помиляєтесь. Я сам їх не знаю. І мета цієї статті – не пророкувати, громити і критикувати, а підняти найважливіші на мій погляд питання. Ті, які, на мою думку, повинен поставити перед собою всякий, хто хоче стати українським козаком. Розумієте, стати щоб бути, а не просто, заплативши кільканадцять гривень, записати своє ім’я до великої і святої когорти українського козацтва.

ДідОК (Слов'яносербськ)

Бенкет

Буремний час! Крізь хмари ми крокуєм,
Крізь попіл, сніг і темряву нічну
Буремний час! Нас кличе і шикує
Дідівська кров. На радісну війну,
Як на бенкет, злітаються сок?ли:
За кроком крок - як вибухи громів.
Під стягом Духу й вогняної Волі
Ми йдем у бій вируючий світів.

***

Звіряча лють у шатах дисципліни
шахівниці розоране поле
сонцерукий хрест сталевіє
бовваніє палаючий обрій

всі шляхи перетнуться в безодні
в хижій пащі вогненного лева
кров і попіл зустрінуться в б?рні
розтинаючи землю і небо

Багряний

Протест чи спротив?

"Протест - це коли я кажу: те і те є неприйнятним для мене. Спротив - коли я докладаю зусилля, аби те, що мені не підходить, більше не повторювалось. Протест - це коли я кажу, що відмовляюсь брати участь в будь-чому ганебному. Спротив - коли я докладаю зусилля, аби в цьому не брали участь і всі інші".

Ульріка Майнгоф

Справжнє батьківство

Ми так переймаємося побутовими проблемами, що вже не помічаємо, як планомірно, крок за кроком наближаємось до самознищення! Я не буду доводити шкідливість куріння, переконувати в негативному впливі такого усіма улюбленого пива, чи тим більше заводити мову про наркотики. Про все це нам добре відомо, хоча користі від цього…ну ви самі розумієте, прикладів вистачає. У своїй статті я хочу заторкнути мало відоме, і до недавна зовсім приховане явище, яке має назву ТЕЛЕГОНІЯ, або «феномен першого самця» Це не щось з зоології і навіть не про тварин, ну майже не про них. Це про НАС, про людей!

Спочатку як завжди трохи історії.

Вперше телегонія була виявлена в XIX сторіччі в Англії, приятелем Чарльза Дарвіна, лордом Мартоном, який під впливом свого друга вирішив зайнятися біологією. Він схрестив чистокровну кобилу з жеребцем-зеброю, але приплоду з того не вийшло. Потім, закинувши ідею про виведення нової породи, він забув про цей дослід. Кобила завагітніла від англійського жеребця, і через деякий час народилося лоша з чіткими смугами, як у зебри. Розпочалися досліди, і виявилося, що перший статевий партнер, в описуваному випадку це жеребець зебри, передає деякі зовнішні ознаки наступному поколінню. Той, хто займається розведенням голубів або цікавиться породистими собаками стикався с чимось подібним. Але найцікавіше було попереду. Вже в 60-х роках XX ст. науковцями було доведено, що явище телегонії поширюється і на людей, більше того, у нас воно частіше й чіткіше проявляється. У людини є не лише зовнішні ознаки першого статевого партнера, а й характер, темперамент, та навіть хвороби: венеричні, психічні, захворювання крові і т. д.

Все дуже просто, перший чоловік, який лишив цноти дівчину, буде батьком усіх дітей, яких вона народить у своєму житті, незалежно від того, скільки чоловіків в неї буде потім! Як вам таке? Тепер не треба дивуватися коли у білої сім'ї з якогось Пантюшино народився «темненькій» як ніч хлопчик. Це не засмага, і прати «Тайдом» його марно, просто студент — африканець, що приїхав до нас за обміном, обмінявся не лише культурою з українськими студентками, серед яких була і мати цього малюка. До речі, про це явище знали ще наші предки, яких ми досі чомусь вважаємо дикунами. Так ось у них, коли батьки нареченого шукали йому дружину, перше питання до батьків дівчини було: «Чи чиста дівка?», тобто чи не була вона заміжня, чи не хворіє вона, та головне, чи не несе в собі чуже сім'я. Якщо ж дівчина «гуляла», то вважалося, що вона за це отримає безліч хвороб, а накопичуючи різні генетичні ознаки від своїх партнерів, руйнує первісний образ дитини, переданий першим чоловіком. Тому дитина народжується не схожою на батьків, з купою психічних хвороб та патологій. Жорстоко, цинічно, по дикунські? Але ж куди страшніше бачити 15-ти річних повій і 11-ти річних вагітних дівчат! Нам багато чому треба повчитися у наших предків.

Телегонія — це дуже серйозна річ, і той хто зможе це усвідомити, поки ще не пізно, отримає величезний шанс ростити СВОЇХ дітей, а це справжнє щастя для людини. Якщо ж ти не перший в своєї коханої і хочеш мати від неї дітей, а вони щоб були від тебе, то вихід є. Наші мудрі предки вважали, що лише справжнє кохання може стерти образ іншого чоловіка в тілі жінки. Тому все в твоїх руках.

Мені згадався один американській фільм, молодіжна комедія, в якій школярі пообіцяли собі до закінчення школи позбутися своєї цноти. Потім увесь фільм вони шукали, як це зробити. А коли їм це вдалося, то їх поздоровляли, батьки навіть пишалися ними і всі були щасливі. Саме на таких прикладах ми сьогодні виховуємося, саме про таке думає більшість школярів. Бути незайманим або незайманою зараз не модно, це ознака відсталості. «Цього ніхто не цінує» — казала мені одна моя знайома. Жах якийсь! Це необхідно, життєво необхідно виправляти, бо від цього залежить майбутнє не тільки однієї сім'ї, а всієї нації. Здорова родина — здорова дитина — здорова нація! А все, що проти, вигідно нашим ворогам. І якщо нас так не виховували, то ми повинні так виховувати наших дітей, лише тоді у нас є майбутнє!

Ярополк

Українцю, жалість май!

(відозва до української молоді)

Молодий українцю, серед твоїх краян знаходяться гарячі голови затьмарені ненатлістю культурного загарбання. Ці захлані радикали пропонують збагатити українську національну культуру запровадженням другої мови.

Молодий українцю, слухай голос своєї совісті! Позбуться жадоби й не купуйся на красиві гасла. Зрозумій, що пропонована тобі друга мова, це ніщо інше, як вирваний із горла беззахисного москвина “язик”. Вдумайся, хіба може бути справедливим наше збагачення за рахунок пограбування сусідньої культури. Нам – дві мови, а бідному росіянинові безязика німота.

Дай відсіч недалекоглядним УРА-патріотам! Чини справедливо! Як зустрінеш якогось москвина, то лише українською мовою, ти балачки з болящим провадь. І нехай твій гість московський, заспокоється і знає, українець на “язик” – аж ніяк не зазіхає.

Най московське – москвинові буде!
Будь шляхетним – чужого не руш!

Комітет порятунку московської культури

Починаємо встановлювати Linux

Вітаю всіх, хто таки вирішив поставити собі Linux!

Установка

Трoхи про встановлення нової операційки. Думаю, нікому не захочеться одразу перескакувати на Linux і повністю "зносити" Windows, тож будемо акцентувати увагу на те щоб "примирити" твою нову ОС зі старою.

Тож будемо вважати, що зараз у тебе не чистий вінчестер, а на ньому встановлено Windows, також вважатимемо, що ти маєш досвід установки Windows. Тож будемо розглядати тільки важливі питання, які виникають при встановленні. Іншими словами, виконуючи рекомендації у цій статті, ти нічого не зіпсуєш.

Що ставити

Більшість користувачів-початківців встановлюють Redhat- чи Debian- подібні дистрибутиви. Найпоширеніші з них — Fedora Core (як аналог я б рекомендував Scientific Linux CERN. Він набагато стабільніший, а інтерфейс — майже той самий. Крім того, він не настільки Scientific, щоб не підійшов для робочої станції чи звичайного ПК), Mandriva та Ubuntu. Всі вони мають простий інтерфейс установки (при чому українізований). Тож на них і будемо орієнтуватися.

Куди ставити

Всі сучасні файлові системи для ОС сімейства Linux — журнальовані (як і NTFS), отже дані ти не втратиш навіть при випадковому вимкненні живлення. Коротко оглянемо їх:

ext3 (ext2+журнал) — "класична" лінуксівська файлова система. Надійна, але швидкістю похвалитися не може. Найповільніша з ФС для Лінукса.

ReiserFS — відносно нова файлова система система. Дуже гарно працює з малими за розмірами файлами, зокрема не втрачається додаткове місце при розміщенні малих файлів на вінчестері ("упаковка" у кластер сегментів кількох файлів)

JFS — швидкісна файлова система, розроблена IBM для OS/2. Хоча ФС не вважається досить молодою, проте кажуть, ще й досі з нею бувають глюки. Зі своєї практики можу сказати, що було кілька глюків, але не значних. Швидкість роботи з файлами десь до 10 (так, там написано “десять”) разів більша за NTFS.

XFS — швидка файлова система, адаптована для роботи з файлами більше 1ГБ. Проте досить непогано працює і з файлами малого розміру. Швидкість усіх файлових більша за NTFS. Навіть ext3 показує трохи кращі результати продуктивності.

Усі наведені файлові системи на практиці не потребують дефрагментації через спеціальний алгоритм запису на них інформації (так званий алгоритм Орлова), тож тепер тобі не доведеться марно витрачати години на дефрагментацію дисків!

Якщо хочеш надійності — юзай ext3. Вона вже встигла всюди себе зарекомендувати :)

Як ставити

У всіх вище перерахованих дистрибутивів є графічний менеджер установки, а для тих, хто хоче спробувати екзотики у текстовому вигляді пропоную Debian, чи, скажімо, DeepStyle (український дистрибутив, базується на SlackWare). Якщо лінукс встановлюється на комп'ютер з Windows, то в процесі установки потрібно вибрати ручну розбивку дисків, виділити мінімум 1 вільний диск на вінчестері для встановлення лінукса і відформатувати його у бажаній файловій системі. Це можна зробити у розділі "розбивка дисків" при встановленні. Далі потрібно вибрати точку монтування для обраного розділу. Просто встановіть точку монтування "/" (не питай, чому :) про це — в наступному випуску). Крім того, якщо у тебе комп'ютер має менше 512М оперативної пам'яті (або ти зібрався, запускати у себе віртуальні машини, чи, скажімо, кодувати відео), то категорично рекомендується поставити собі розділ підкачки. Рекомендується його робити у 2 рази більшим за розмір оперативної пам'яті. Для цього при форматуванні треба вибрати файлову систему SWAP.

Сумісність файлових систем

Якщо ти маєш Windows, який встановлено на ФС FAT32, то вважай, що тобі пощастило. Сучасні Джерельні коди NTFS — закриті, тому запис у цю ФС відбувається так би мовити “наугад”, а отже лінукс-системи не завжди коректно пишуть у NTFS, проте читають — нормально. Таким чином, якщо хочеш обмінюватись інформацією між Linux та Windows, зроби “буферний” розділ у FAT32. Завантажувач У будь-якого дистрибутива лінукса є завантажувач — програма, яка запускається найпершою і пропонує різні варіанти завантаження операційних систем. Це виглядає як таке-собі меню з пунктами, наприклад "Best OS — Linux" та "Windows XP". При переході до цього розділу програма установки сама визначить, що у тебе вже встановлено Windows. Таким чином, після встановлення ти матимеш змогу вибрати, яку ОС зі списку запустити.

Епілог

Тепер ти маєш у себе на комп'ютері Windows і Linux. Проте, не чекай дива, і того, що все миттю буде працювати так, як тобі подобається. Цього, скоріше за все, не буде з двох причин:

1. У кожної ОС є свої недоліки і переваги.

2. Міграція на нову ОС не проходить за 1 хвилину Клепай і буде склепано!

P.S. Якщо виникнуть питання, пиши до редакції — розберемося...

КосмонавТ